Так вже сталося, що в нашій країні шанують жінок лише 8 Березня. Тоді з високих трибун, телеекранів чи газетних сторінок просто таки сипле квітами і яскравими епітетами на кшталт – краща половина суспільства , наша берегиня, тощо. Так було і кількадесят років тому. Запрошували знатних жінок до почесної президії, вручали квіти , а також ордени і медалі , шанобливо наливали в келихи шампанське..
Інопланетянин міг би подумати: он, виявляється, на якій поважній висоті тут жінка! Оце цивілізація! А насправді?
Квіти й високі слова – це добре. Проте українські жінки, я глибоко переконана, заслуговують значно вищої шани. Власне, й не шани, а належного їм суспільного становища. Але вони нині, як і раніше, зазнають дискримінації буквально у всіх сферах суспільного життя.
Варто подивитись, хто сьогодні при владі, хто на високооплачуваних посадах. Переважно чоловіки. Особливо там, де, як мовиться, можна урвати, захопити, загарбати. І справи вони ведуть відповідно. Навіть у високій політиці. А було б там більше жінок…
Чоловік і жінка створені Богом рівними. Просто жінка інакша – і фізіологічно і за функцією. А як люди – вони однакові. І соціальні можливості у них мають бути рівними.
Візьмемо ту ж верховну Раду, котра, як вищий законодавчий орган має творити закони, які б стояли на сторожі рівності жінок з чоловіками. Та погляньмо на сам склад українського парламенту: жінок у ньому трохи більше п’яти відсотків. Це при тому, що краща половина суспільства сьогодні зовсім не половина, а 54% населення країни.
«Історично» склалося, що гуманітарні галузі давно вже майже повністю стали жіночими. Візьмемо школу. Хто скаже, що в ній легко працювати? Праця вимагає великого нервового напруження, - і тут дуже потрібні чоловіки. А їх в освіті майже немає – хіба що на керівних посадах. Чому так сталося? Та тому, що зарплата вчителя завжди була майже символічною. А бібліотеки? Тут одні жінки. Сподвижниці, вони за копійки переносять тонни книг та архівних матеріалів. Така ж ситуація у всій культурі, в охороні здоров’я та в інших галузях. А наша Верховна Рада за всі ці роки так і не спромоглася створити закони, за якими ці галузі нарешті фінансувалися б належно.
Переконана, було б у Верховній Раді більше жінок, справи б поліпшилися. І в ці галузі пішли б працювати чоловіки.
А скільки ще потрібних законів у нас бракує! Скажімо, керівники підприємств чи фірм, особливо приватних, знаходять безліч підстав, аби тільки не брати на роботу жінок, які можуть « підсунути сюрприз» - піти у декретну відпустку. А коли така ситуація все ж трапляється, всіляко намагаються не платити декретних. Що тут сказати? Усі ми під Богом. І такі роботодавці чинять не тільки проти закону, але й проти Бога. Але ж обурливо: куди дивляться наші чисельні фіскальні служби? Та насамперед – законодавці? Адже ж можна встановити для роботодавців такі пільги, за якими жінок брали б на роботу залюбки. І нема чого кивати на економіку, все, мовляв, кульгає через неї. Це не так. Економіку роблять люди, треба дбати насамперед про людей – про виховання, освіту, здоров’я, і люди піднімуть економіку. І це треба широко пропагувати в пресі й на телебаченні, закласти це в підручниках, енциклопедіях.
У ряді країн є закони, які захищають жінок від насильства. У нас теж є закон щодо запобігання насильству в родині. Щоправда, чимало жінок, терплячи наругу, замовчують це. Бо куди ж підеш? Притулки для потерпілих є тільки в столиці і деяких обласних центрах. В маленьких містах жінці просто немає куди подітись від розлюченого чоловіка, котрий кидається на неї з кулаками. Хто вони? Це жінки – лікарі, вчителі, юристи і так далі. А хто їх б’є, знущається над ними вдома? Лікарі, вчителі, юристи… Десь на роботі ці чоловіки видають себе за порядних людей. Суспільство тривалий час жило за подвійною мораллю, за подвійними цінностями. На фасаді чи на словах – одне, а на ділі друге чи третє. Це позначилось і на сім’ях.
Нерідко жінки мовчать і про сексуальні домагання з боку своїх начальників на службі. По – перше, потерпілі бояться накликати на себе гнів начальника і втратити роботу. По – друге, у нас, на жаль, ще й такого закону немає, який би захищав від сексуального домагання. Це, власно, ще один вияв дискримінації жінок. Часто можна почути: якщо дівчина до 20 років не вийшла заміж, то вже потім нікому вона не потрібна. Це наша ментальність. Вона склалася протягом багатьох віків. Знову ж таки через економічну дискримінацію жінки.
Хоча останнім часом дедалі більше дівчат, особливо у великих містах, не поспішають виходити заміж. Починає переважати думка про те, що спершу треба твердо стати на ноги, вивчитися, одержати престижну роботу, піднятися по кар’єрних сходинках. А вже потім – заміжжя. Моральні основи у такій родині будуть зовсім інші, аніж у тій, коли дівчина за «рабською психологією», поспішає заміж, аби тільки не лишитись у «старих дівах», а точніше – щоб мати надійну, на її погляд, економічну певність. Адже не секрет – дехто виходить за квартиру, за високе становище чоловіка. .. Добровільно йде у рабство. Та знову ж таки – це трапляється тому, що жінка соціально принижена. Там же, де сходяться люди рівні, незалежні, у родині переважатимуть здорові стосунки, без зверхності чоловіка. Це, власне, потяг до рівності, до незалежності.
Хтось може мені закинути: отже, перед багатьма жінками все - таки постає вибір: сім я чи кар’єра? На мою думку, так питання взагалі не можна ставити. Для кожної людини мають бути можливості вибрати і одне і друге. Або щось одне. Але обов’язково на власних розсуд. Проблема в іншому. У нашій державі ще потрібно належно сформулювати поняття родини, кар’єри, розвитку, зростання. Довгими десятиліттями нам навіювали, що сімя – це « ячейка» суспільства, як ланка ланцюга чи щось подібне. Ні, це кристал суспільства. Які ці кристали - така й держава. Пам’ятаєте, як нас учили: «Прежде думай о Родине, а потом о себе?» Насправді ж Батьківщина може бути прекрасною і святою тільки тоді, коли людина вміє бути відданою своїм рідним, не зраджує їх. Майбутнє країни таке, якими йдуть у життя діти з родини. Дехто скаже: суспільство їх потім псує. Але я переконана: дітей із справді хорошої родини не так просто схилити до неправди, до підлості. І коли таких сімей буде дедалі більше, верх братиме справедливість, доброта, краса. Треба ще багато вчитися цьому. Зате тоді у нас буде інша держава, інші стосунки в суспільстві. І взагалі все буде по – іншому. На жаль, сьогодні в Україні, як і раніше в Союзі, сімї приділяється дуже мало уваги. Статистика свідчить, що в країні більше ста тисяч сиріт при живих батьках. Це тому у багатьох наших селах нема дівчат, і хлопцям важко створити хорошу сімю. Це тому в багатьох селах – та й у містах – тисячі дітей залишаються без догляду, бо батьки поїхали на заробітки. Україна «славилась» цим і раніше – українці їхали за моря - океани в пошуках роботи. А люди ж – роботящі, умілі. У канадах та бразиліях, у неймовірно важких умовах, вони стали на ноги, вибилися в люди. Правда, серед них майже немає великих бізнесменів. Зате немало знаних вчених, інженерів, архітекторів, юристів.
А наша нинішня влада все ще не може створити належних умов, щоб українці зростали й розвивались у власній країні, а непоневірялися в чужих краях, не може створити гідні умови, за яких кожна сімя стане на ноги, врешті – решт покінчити з дискримінацією жінки.
Звичайно, часи матріархату давно минули і зараз патріархат. Але поліпшити становище жінки в суспільстві, відкрити шляхи для самовдосконалення, кар’єрного росту, дати гідну матеріальну винагороду за інколи важку, непосильну працю – ось завдання майбутньої влади.
Тамара Рубан, член Спілки журналістів України.