- Де ми живемо, моя свекруха купила хату у батюшки. Дуже давно, ще до війни. Хата чи то розвалилась, чи бомба впала, я не знаю. Поруч побудували нову, а на місці старої  зробили сарай.  Чотири роки тому він згорів. Чого, ми не знаємо.  Стали викидати все після пожежі і знайшли  дощечки. Поклали їх на кухню, вирішили, що то щось  святе, - розповідає Марія Василівна.

Можливо, що їх туди  ще поклала моя  свекруха Марія Михайлівна. Вона божественна була, а я була розумна, не дуже празднувала.  

Дощечки спочатку  виглядали  чисто  чорними. За  два роки на одній з них став трохи вгадуватися лик, було майже не видно.  Зять Марії Василівни 60 річний Василь  Буханенко роздивився іконку і поніс до  сільської церкви, посвятив у батюшки. Через якийсь час дерево стало світлим. Спочатку на дощечці розміром 14х10 сантиметрів і товщиною з сантиметр  почали проявлятись  очі, згодом  - обличчя. За 2 роки стало видно руки, і чітко лице. – В порівнянні з місяцем тому, як я   був у бабусі,   можна вже побачити, як придивитись,   складки  одежі, -  каже сільський голова Володимир Омельченко.

Місцевий священик  Богдан Лаврись тричі приходив дивитись на диво. Він припускає, що то  ікона Святого Миколая. На другій іконці розміром 10х11 сантиметрів зображення тільки почалось проявлятися. Батюшка стверджує, що там з’являється  Ісус Христос. Василь Дмитрович не згоджується з цим. Каже, що на зображенні портрет людини старшої за віком. Можливо, це теж Святий Миколай.

-         Таких дощечок було  до 10 штук. Я  тільки 2 залишив, інші попалив, може б і на них щось проявилось, - жалкує Буханенко.

Марія Василівна  розповідає, що їх виховував Сталін, то вони були як іновіри. Ні в що не вірили. А потім їй свекруха дала «Святе письмо», якому її навчив  той батюшка, що вони в нього купили хату. Спочатку бабуся в допомогу  цієї молитви не вірила, тепер  читає його напам’ять.

-         Воно мені допомагає на кожному кроці.  Років 15 тому загубила золоту сергу. Це моя любима,  дочка подарувала. Я так затужила. Взяла віник, замітаю  в дворі, а воно товче, щоб замела стежку на грядці. Стежка утоптана, що туди йти. А воно – йди, заставляє і все. Почала замітати, а там щось блищить. Так там же стільки ходили. Дивлюсь – серга лежить. Я тоді так плакала і звинялась перед цією молитвою, -  показує бабуся сережку у вусі. Свекруха завжди читала молитву, як хтось з рідних цього потребував, навіть, як діти до школи з дому виходили.   Потім розповідає,  як ця молитва допомогла їй під час операції, її батька спасла від грабування, і у всіх в її родині написане на листку «Святе письмо» знаходиться завжди з ними.

Про оновлення ікони почули люди в селі. Приходять подивитись. Дощечка зі святим Миколаєм стоїть на столі в залі, покритим жовтою в яскравих червоних  квітах скатертиною. Спирається на планшет з родинними фото. Другу іконку поки ще не виставляють, чекають, поки добре проявиться зображення.  Відвідувачі роздивляються, хрестяться, вважають за диво. Є такі, що не вірять, заздрять.  Василь Дмитрович дає тільки подивиться, до рук брати ікону не дозволяє. До храму не збирається передавати. Батюшка і господарі вважають, що диво відбулось на хороше. Кожного ранку в родині  моляться біля неї.  Марія Василівна  звертається до Святого Миколая з проханням спасти  від усього поганого і читає  «Святе письмо».

 Нефортуна живе разом з зятем.  Має  дочок Людмилу, Галину, Наталью, які відремонтували хату. З гордістю бабуся веде до сучасної кабінки для душа, показує туалет в хаті. По всіх  кімнатах  на шафах стоять ікони. В церковні свята перед ними запалюють свічки. Марія Василівна хвалиться, що навіть батюшка підмітив під час обходу сільських хат в день початку посту,  що в них єдиних  на все село горять свічки. Поки мала здоров’я, ходила до церкви.