В березні її запропонували  комсоргу училища, де я тоді працювала викладачем.  Була в той час така посада в профтехучилищах. Але коштувало це 200 карбованців і він відмовився, бо дорого.  Дуже хотів  поїхати до столиці ще один викладач , але його  вік на три місяці перевищував 28 років. В нього питання грошей не стояло.  В той час це було трохи більше місячної зарплати  викладача училища. Ще в квітні я швиденько назбирала гроші у знайомих і відвезла їх  до райкому партії. До липня всіх учасників групи  тричі визивали на співбесіду в Лебединський райком партії Сумської області.   Я тоді  проживала в селі Ворожба Лебединського району.  Першого разу відвозила характеристику з місця роботи і фото, другого разу детально цікавились моєю біографією, під час третього виклику мене розпитували,  з ким я залишу на час подорожі свого трирічного сина. На початку липня відбулась співбесіда в обкомі партії. Залишивши сина у батьків, я почала  збиратися до столиці. До обласного центру нас визвали на два дні раніше. Групу з Лебединського району, в складі якої була і я,  поселили в готелі на залізничному вокзалі і  протягом двох днів читали лекції. Ці дні всі ходили, як лунатики. Постійний шум залізниці не давав заснути навіть вночі. Лектори  пояснювали, як користуватися виделкою і ножем, розповідали правила етикету. А основними були лекції про міжнародне положення і роз’яснювання, з якими провокаціями ми можемо зіткнутися в Москві. Харчування  в ці дні входило в кошт путівки. З культурної програми було відвідування щойно  відкритого  драматичного театру ім. Щепкіна в Сумах.  Залишилось дуже сильне враження. 

Нарешті ми в поїзді  «Суми - Москва», який  заповнений тільки гостями олімпіади. Було чудно, що поїзд йшов без зупинок. По обидві сторони колії  полоса прибраної землі, пофарбовані стовпи, трава розчесана, викладені надписи: «Миру – мир», «Ми за мир», «Привіт гостям олімпіади». В той час до Москви пропускали тільки екскурсійні потяги.  Просто в так в касі білет на Москву купити не можна було. Вранці потяг приїхав до столиці. На вокзалі він був єдиним.  Автобуси подали  просто до вагонів. Було незвично, що на московському вокзалі немає  нікого, крім прибиральниць в яскраво помаранчевих  жилетах, які працювали мітлами. Нас повезли до готелю. Його спеціально побудували до олімпіади. Потім він став гуртожитком інституту Сталі і сплавів. Приміщення мало 12 чи 14 поверхів,  до центрального входу вів довгий скляний коридор. Поселили на сьомому поверсі в кімнату на двох. Поруч була така ж кімната. На чотирьох був душ, туалет. В кімнаті два ліжка, стіл, крісло, вбудована шафа. Зразу ж роздали перепустки з фотографіями. Їх потрібно було показувати при вході і виході на поверху, і  біля входу до готелю. Спочатку і в кінці скляного коридору.  Також зразу дали проїзні квитки зеленого кольору  на всі види транспорту, крім таксі. При від’їзді з олімпіади їх у нас зібрали. Запросили до їдальні.  Перший раз повезли автобусами, потім їздили на метро. Це було дві зупинки з однією пересадкою. Їдальня складалася з трьох поверхів. На вході сидів адміністратор, який  направляв групи на різні поверхи, де було вільно. Всім роздали талони на весь час перебування в Москві. Вони мали вигляд книжки, з якої відрізали талон за кожне відвідування. Проходимо до зали, зупиняємося від захвату. - Ресторан та й годі, - вигукує одна з дівчат. Боже, яка краса.  У великому залі на столах сервіровка, красиві скатерті, м’які крісла. На стінах бра, притушене світло. За стовпами перпендикулярно столам далеко збоку розташовані  стрічки, на яких десь з віконець виїжджають тарілки з «другим». Ми отримуємо по тарілці і стоїмо в стані шоку. Хлопці перемовляються: « З голоду вмремо. А сало хто взяв?». Підходить розпорядник зали і пропонує пройти до столів. На скатертях  стоять фарфорові  супниці, в них розливні ложки. Поруч стоять тарілки для « першого». Кожен може брати, скільки бажає. В вазі свіжі нерозрізані огірки, помідори, апельсини. Біля вази –скляні  пляшки з пивом, мінеральною водою. По одній на кожного.  Як тільки сідаємо за стіл, підходить офіціант і відкриває всі пляшки. Закрити їх потім не можна. Тобто з собою не візьмеш, пий тут. Кілька разів ми намагалися просити, щоб не відкривали –  домовитись не вдається.   На столах стоять великі фарфорові чайники з окропом, чашки. Поруч лежать одноразові пакетики з чаєм, кофе, цукром.  Роздивляємось. Для нас це незвичайне.  Так було кожного разу. Мінялись тільки  поверхи залів,  вміст супниць, «другі» страви. Потім ми зробили висновок, що це робилось мабуть для того, щоб працівники їдальні нічого не могли поцупити. Цього ж дня ввечері взнаємо, що можна не приходить до їдальні, а отримувати їжу «сухим пайком». Це тоді для нас взагалі було диво. В фойє стояв стіл,  на якому складені пластикові пакети. Такого до цього ще не бачили. Саме цікаве, що вони були білого кольору і малюнок кожного дня був інший. В основному про Москву олімпійську, види  столиці. Тому кожного дня всі обов’язково хоч одне снідання,  або вечерю заміняли на пакет. В ньому був хліб, огірок або помідор, апельсин, кусень куриці, фінська ковбаса  закупорена без доступу повітря, варені яйця, вершки, сир, сік.  Про останній потрібно сказати окремо. В той час іншої упаковки, крім скляної, ми не бачили. Тому паперові упаковки, до яких ще й трубочка пластикова  прикладалась, були незвичайними. Вперше  ми побачили соки з смородини, винограду, персика, яблук, груш, айви в такій упаковці. Та ще й розмальована ця тара була дуже красиво. Згодом можна було купити ці соки і вершки. Правда, тільки на стадіонах під час змагань. Коштували вони 25 копійок. Ми їх спочатку навіть куштувати жалкували, хотіли відвезти додому, щоб показати родичам і знайомим. І тільки як купили на стадіоні, тоді спробували. Вони були надзвичайного смаку.  

Ввечері того дня нам видали білети на  спортивні змагання. Коштували вони від 4 до 15 карбованців. Це  входило в вартість  путівки.  Білети були розміром як пів листка з зошита. З однієї сторони крім звичайної інформації  намальовано план спортивної споруди, відмічено місце, яке повинен зайняти на стадіоні. З другої – правила поводження на стадіоні і карта – схема району, чим доїхати, куди йти. До цього часу ми бачили білети тільки з вигляді синіх клаптиків паперу розміром  трохи більше коробка для сірників. Разом з сусідкою по кімнаті Людмилою  проходимо до кімнати і починаємо роздивлятись  квитки, розклавши їх по ліжкам. Спортивні змагання нас не цікавлять, ми далекі від спорту. Залишаємо тільки ті, щоб подивитись різні спортивні споруди. Вирішуємо, що повинні відвідати  Центральний  стадіон ім. Леніна, стадіон «Динамо», велотрек в Крилатському.  Інші квитки продаємо наступного дня під Центральним  стадіоном за 25 карбованців кожний. Там вже зібрався великий натовп болільників,  що  чекають на таких,  як ми. На відкриття олімпіади не попадаємо, тільки два квитка дали на групу.  Старші групи забирають їх собі. Навіть по телевізору подивись відкриття немає можливості. Ображені, гуляємо містом.

Кожного ранку під готелем стоїть довгий ряд автобусів, на яких таблички з надписами місць змагань і час відправлення. Підходь, сідай, їдь. Враження від  легкоатлетичних змагань  на Центральному стадіону ім. Леніна різні. Стадіон красивий. А самі змагання не зрозумілі. На полі одночасно бігають, метають списа, стрибають в довжину і висоту. Нічого не зрозуміло. Натовп кричить.  На табло світяться числа, але не втямити, чи це час, чи довжина, чи висота. Трохи посиділи. Нудно. Повернулись і пішли навкруги роздивлятись. За трибунами продають складні парасольки. Тоді це було нове. У нас їх можна було купити тільки за великим блатом.  Парасольки розклали на кілометр півколом. Ходимо, вибираємо. Тішимо себе думкою, що можемо їх купити за продані квитки. Купую жовтогарячу парасольку, Людмила – зелену.  Вперше бачимо соки, набираємо кожна  на карбованець. Випиваємо зразу всі. Задоволені. Ходимо між кіосками з сувенірами. Людей практично немає, всі кричать на стадіоні.  Нічого не купуємо, спочатку не зорієнтувалися, які будуть пропозиції.  Подруга притримує гроші на шубу, бо вони в дефіциті.  Сподівається купити. Вертаємось на стадіон. Там теж саме. Нарешті закінчується. Натовп виходить з чаші споруди і попадає між двома рядами кінної міліції. Морди тварин повернуті до людей. Коні стоять бік о бік. Вони  фирчать, смикають головами. Людський потік становиться тоненьким. Їдуть практично один за одним, туляться до середини, з острахом оглядаючись на коней. Таким чином дуже спокійно виходимо до автобусів, які везуть нас до готелю.

 Іншого разу їдемо своєю групою на змагання з хокею на траві. Це вже на стадіоні «Динамо». З цікавістю розглядаємо штучне покриття, яке імітує траву. Навіть на поле перелазимо, щоб руками полапати. Якийсь дядько хоче клаптик на згадку одірвати. Голими руками не вийшло. Починаються змагання. Стадіон чудний,  трибуни тільки по двох боках. Починаються змагання. Грають наші з кимось з африканців. Нас шестеро дівчат чути на весь стадіон. Згодом з’ясовуємо, що інші на нас  дивляться  якось з цікавістю. Але ж гола забили, та кричимо тільки ми . Наші хлопці  повільно  пересідають подалі від нас. Це дратує. Уходимо  пити сік. Потім вже в автобусі чуємо пояснення правил гри і обурення нашою поведінкою. З’ясовується, що ми не тоді кричали, коли треба і взагалі ми телепні, бо не знаємо такого простого, як правил гри в хокеї на траві.   Вирішили ще один раз з’їздити на стадіон. Випали футбольні змагання.  Болільники щось там обчислюють,  за кого вболівати. Ми з дівчатами сидимо на трибуні. Нам однаково. Хлопці сіли далеко від нас. У них такі місця.  Сидіти не вболіваючи ні за кого,  нудно.  Наші не грають. Вирішуємо, що підтримуватимемо білих. Вийшли дві команди негрів.  Починаємо кричати за тих, хто в червоних трусах. Обурюємось, що після перерви «наші» грають в інші ворота.  Але найцікавіше спостерігати за оточуючими. Ніхто з нас на футболі ніколи раніш не був. Я вважала, що вболівальниками є тільки чоловіки після 30 років, яким вже більше нічого робить. А тут ведуть під руки до гостевої трибуни , яка була поріч,  стареньку бабусю, що сама ледь іде, а ще й  зовсім голу собаку в руках несе. Бабця так потім вболівала, що куди там нашим хлопцям. Вона сиділа майже не сама на цих м’яких кріслах, але не зважаючи на вік залізла на крісло і верещала, начебто її різали. Її підтримувала собака. Цікаво, що тваринка не злякалась. Мабуть, не вперше в такій ситуації. Трохи подалі сиділи поважна пара негрів. Біля них стояла обслуга.  В моїй свідомості негри асоціювались з «Хижиной дядюшки Тома», а тут на тобі – на футболі в Москві. Неподалік від нас якась велика група влаштувала танці на трибунах. Всі радіють, сміються.  Мабуть тоді,  на олімпіаді,  була завезена до нашої країни мода вболівати за допомогою дзвонів, горнів і взагалі всього, що може дуже гучно видавати звуки. Раніш до того тільки кричали.

Вирішили ще подивитись на змагання веслувальників.  Встали о шостій, не пішли на сніданок. Туди їхати далеко. Заходимо з подругою  до ліфту.  До нас забігають три кремезних хлопці. Світло вимикається, ліфт застряг.  Ліфтів три, ми нікого не цікавимо, зависли між 7 і 6 поверхами.  Перезнайомились, хлопці зі Львову. Хтось  з хлопців  пропонує зробити перевантаження, щоб поїхав ліфт.  Почали  підстрибувати  всі одночасно. На табло світиться  «перевантажено», але ліфт не рухається. Гукнути ні до кого. Сидимо до першої години дня. На змагання не попадаємо, на обід теж.

Образились на весь світ і трохи на себе. На змагання більше не їздимо.

На другий день перебування в столиці прийшли агенти, запропонували квитки в театри. Можна було відвідати всі театри і зали, крім театру на Таганці. Я вибираю театр естради, театр Червоної Армії, ляльковий театр Образцова, Кремлівський Палац З’їздів. Останній не підтвердив очікувань чогось надзвичайного. Після Сумського театру ніякого особливого враження, тільки набагато більший за розмірами. Але драматичний в Сумах більш затишний.  «Ричарда ІІІ», «Незвичайний концерт», «Кармен сюїту»  згадую до цього часу.  

           Моя мама передала з Сум своїй подрузі в Москві передачу. Це були фрукти, варення з малини, гриби в банках. Дзвоню їй. Вона приїздить, забирає валізу. Через кілька днів мамина подруга пропонує ще раз зустрітися. Хочу запросити її до себе в кімнату на чай. Вона приходить з паспортом. Беру документ, йду  за перепусткою до міліції, що знаходиться на другому поверсі  готелю. Відділення займає весь поверх. Вперше бачу таку кількість екранів. Відео з усього району Москви  транслюється на екранах. Дивуюся, що ніде на вулицях не бачили камер, а вони є.  Виписують перепуску на одну годину. Піднімаємось з маминою подругою до кімнати, спілкуємось. Вона принесла цілий портфель кришок для консервування. Це ще один дефіцит. Перед тим, як пропустити нас  до готелю, валізу перевіряє міліція.

          На Московських вулицях немає дітей. Їх відправили в піонерські табори, дитячі санаторії по всьому Радянському Союзу. П’яниць теж ніде не видно.

Міліціянти на вулицях  стояли так, щоб кожен бачив  сусіда. Приблизно метрах в 50 один від одного. Цікаво дивитись, як стоять азербайджанці, потім за ними  литовці, потім грузини і так далі. Ми звикли, що в Москві міліція завжди   підкаже, як пройти куди потрібно. До цих же звертатися  не мало сенсу. Вони не знали, що навіть  перед ними, а не те, що за рогом. Їх привозили автобусом, розставляли вздовж вулиці, а потім забирали.

            В магазинах було все. Але натовпу ніде не було. Подруга пішла за шубою. Приходить, каже, що нема. Інша пішла – купила. Потім ми вловили основну ідею продажу.  Товар викидали  малими партіями. Тільки черга зібралась – вже нема. Люди розійшлись – знову викинули невелику партію.  Наступного дня так купували шубу. Першого разу не  повезло.  Годинку погуляли біля магазину, почекали, стали першими. Купили.

           Вперше спробувала кока - колу. Її продавали з кіоску. Поруч з ним стоїть велика пластмасова літрів на 300 діжка синього кольору.  Спочатку не зрозуміло, нащо. Купую напій. Роблю кілька ковтків. Дуже не сподобалось, гидота. Стою в розпачі з склянкою в руці. Продавчиня показує очима на діжку. Розумію, для чого вона. 

  Спиртного не вживали. По – перше, боялися райкомівців, по - друге, було досить жарко, по - третє – наморювались. І взагалі група якось не здружилась. У кожного свій розклад бажань.  Ті, що знали одне одного по комсомольській роботі намагались триматись разом. За весь час у нас була одна екскурсія Москвою, на яку запросили всю групу.

Надійшов час від’їзду. Путівка була розрахована на перші 10 днів олімпіади. Кожного дня ми щось купували. Поступово зібралось багато. Коли почала складатись – стало соромно. У мене було 5  місць. Першим був портфель з кришками для консервування, що  його передала мамина подруга. Другим була сітка – авоська( були колись такі з  самих  дірок) з апельсинами. Третім були особисті речі і вино. Четвертим був мішок з іграшками. За  5 карбованців я  купила сину червону пластмасову машину – «Волгу», руль якої був зверху. На неї можна було сідати і їхати, відштовхуючись ногами. Іграшка містилася  в великому целофановому мішку. (Вдома її у мене вкрали на третій день. Навіть сфотографуватись не встигли). До неї я поклала і інші іграшки, яких в нас ще тоді не можна було купити.  Це і великий в зріст дитини півень, і собака, якого вішали на ліжко, а всередину  можна покласти дитячі речі, велика яскрава пластмасова лялька, очі якої кумедно рухались, великий пухнастий олімпійський ведмідь.  Ще одна спеціально куплена сумка містила пакети з «сухим» пайком і соки. Це потім пішло на роздавання друзям, які чередою йшли додому після приїзду. Почала бідкатись подрузі, що мені робить. В неї речей було менше, бо вона всі гроші витратила на шубу. - А ти потроху винось їх до холу  поступово і люди не бачитимуть, що це все твоє, - порадила подруга. Так і зробила. Коли вийшла до ліфту, то мені вже ставити своє було нікуди. Виявилось, що я не одна така. Придумали варіант. Хтось один заходив в ліфт і його закладали  валізами, аж поки засвічувалось «перевантажування». Пасажир натискав кнопку і ліфт рушав. Господарі речей зі сміхом і гиканням  бігли східцями з сьомого поверху. Потім розвантажували  ліфт на першому. Коли під’їхали автобуси, щоб вести на вокзал, то спочатку сідали на місця,  потім хлопці закидували всіх речами аж під стелю. В останню поїздку Москви не бачили. Автобуси довезли до вагонів. Вранці приїхали в Суми. Сідаємо на таксі і бачимо, що таксист, якому на вигляд років 45,  плаче. В нерішучості завмерли. – Тільки що по радіо сказали, що вмер Володимир Висоцький, - промовляє він. Дорогою починаємо згадувати концерти Висоцького в Сумах, на який пощастило бути і мені і таксисту. До сліз засмучена, що я не в Москві. Закриття олімпіади подивилась у сусідів на кольоровому телевізорі.