В магазині бабуся пропонує онукові років 7 цукерки батончики. Він з плачем відштовхує її руку. Я спостерігаю за ними і згадую своє дитинство. Тоді цукерок у продажу майже не було і мама завжди привозила з відрядження до Києва  кілограма 2 батончиків собі і стільки ж сусідці з квартири навпроти. Там жила дівчинка Люда на три роки старше від мене. Матері ховали цукерки від нас і давали за один раз не більше двох. Коли вони уходили на роботу ми з Людою починали пошук батончиків. Де ми їх тільки не знаходили! І в пральній машині, і в коробках з взуттям, і під диваном, і  поміж білизною, в крупі, в борошні,  і навіть за картиною. Якась невідома сила вела нас до мети.  В обох квартирах цукерки були заховані в однакових місцях. То ж достатньо одній  знайти, то до цукерок добиралась і інша. Руки самі тяглись до  омріяних солодощів. Я їх  знищувала за два дні, потім весь час з острахом чекала на  покарання від батьків. Після чергової маминої подорожі все повторювалось. В дитинстві я мріяла про салатницю  з цукерками, яка вільно стоїть на столі. Така була у хрещеної моєї сестри. Коли я приходила до них в гості, вони завжди запрошували до цукерок. Я ввічливо брала 2, а так хотілось забрати усі і я навмисно намагалась не дивитись в бік  солодощів. Першою моєю покупкою з першої зарплати була велика кришталева  салатниця, в яку я засипала кілограм шоколадних цукерок. Так тривало цілий рік, поки не народився мій перший син. Любов до солодощів передалась і моїм дітям. Салатниця  стоїть порожньою.