Вона
прийшла до училища після допоміжної школи. Їх тоді до нас зібрали з усієї
області, бо п’ятнадцятирічних сиріт нікуди було подіти. Ось вони і навчались
два роки, отримували спеціальність плодоовочівника. У цих дітей була невелика затримка розумового
розвитку. Основне їх горе було в тому, що вони сироти. Росли б вони в родинах, то вчилися б в звичайних школах.
Тільки в однієї дівчинки не було батьків, решта – це соціальні сироти. Я почала шукати їхніх родичів, адже через два роки потрібно було кудись
прилаштовувати дітей. Через шість
місяців знайшли і Любиного батька, який
на той час знаходився за гратами. Він дуже зрадів дочці і почав писати їй листи
і навіть присилати гроші. Але Люба, коли взнала, що він у в’язниці, не
схотіла навіть листи читати. Гроші я вертала у колонію. Не допомогло навіть те,
що до інших дітей приїздили знайдені родичі. Батько пропонував їй після
закінчення училища поїхати жити в його квартиру у Ромнах, за якою тоді
наглядала тітка. Але Люба вирішила краще поневірятись по чужих людях, ніж
отримати допомогу від батька, який був осуджений. Вона не змогла простити
батька. І ось через 10 років сама за
гратами. За час навчання ніколи не взяла
нічого без дозволу, а тепер її засуджено за крадіжку. Все частіше я переконуюсь
в існуванні своєрідного бумерангу: відбувається
те, чого дуже боїшся і з
осудженням вважаєш, що з тобою цього
ніколи не може трапитися.
| 
